Вибір – то дуже не проста штука. Особливо, коли треба вирішити, чи лізти по самісінькі коліна у болото з кропивою, чи впісятись посеред траси Київ–Чоп. Перед таким вибором Василь Миколайович, водій університетського автобусу, поставив понад сорок душ артистів. Мистецтво ж – річ уперта, та жертв таки вимагає. Тож уся «Веснянка», високо підіймаючи ноги, дружно полізла у багнюку. Так весело почалася дорога до Львова, де мало відбутися урочисте возз’єднання з колективом-побратимом «Веснянки» – «Черемошем».

Дорога до славного міста відзначилась не тільки лазінням по болоту, а й піснями, вигуками «Будьмо!», фотосесіями, хропінням та очікуванням. А чекати було на що. Вже понад рік «Веснянка» пакувала клумаки до Львова, щоб зустрітись із ансамблем пісні і танцю університету імені Франка «Черемошем», з яким не бачилась мало не півстоліття.  П’ятдесят років тому, надихнувшись запальним виступом київської «Веснянки», львів’яни створили у себе подібний до неї «Черемош».

У далекі шістдесяті минулого століття  між обома колективами існували теплі дружні зв’язки. Їздили один до одного в гості, листувалися... Але з бігом часу ці зв’язки послабшали, а згодом і зовсім припинилися. І лише ветерани обох колективів, пригадуючи свою молодість, розповідали  нинішнім учасниками про «діла давно минулих літ». А року 2010 черемошани вирішили, що ансамблям слід, нарешті, зустрітися.    Зустріч призначили у Львові.    

За вісім годин дороги водій Василь Миколайович подарував артистам іще кілька зупинок, одну з них чогось посеред села. Всі повітрям подихали та віночків з кульбабок накрутили, то ж через півгодинки автобусом літали аромати не тільки ковбаси, а ще й прив’ялих квітів.

Десь на в’їзді до Львова в автобус заліз якийсь чоловік, представився GPSом і почав командувати, куди саме нам їхати. Зрештою виявилося, що це черемошанин Ігор Савицький, приставлений до нас нянею на час розселення. Поки наш незграбний «Ікарус» петляв вузенькими вуличками Львова, Ігор видавав веснянчатам місцеві таємниці:

– У нас кажуть, що львівський дорожній рух розробляли так, шоб шпигунів ловити. Купа вулиць з одностороннім рухом, несподівані повороти, жодної логіки нема… Тож чужих одразу можна просікти.

GPS водив нас Львовом близько двох годин. Щоб зберегти місто неушкодженим, «Веснянку» розділили на три частини та розселили у різних його кінцях. Закинувши клумаки по кімнатах, артисти почимчикували насолоджуватися вечірнім містом. У центрі тривали масові гуляння. У повітрі носилися аромати квітів та гарячої кави, звідусіль лунали музика,  сміх... Львів п’янив, надихав та налаштовував на майбутні концерти.

Наступного дня був призначений виступ на площі Ринок. Опівдні, іще не знайомі між собою, веснянчата та черемошани вийшли з університету Івана Франка. Яскравий натовп, вбраний в українські народні строї, привертав увагу перехожих. На нас тицяли пальцями, фотографували, розпитували, звідки це ми такі шикарні взялися. Неначе у Львові раніше українців не бачили!  

На площі Ринок виступали студентські творчі колективи, тому концерт вийшов дуже веселим. І співали, і танцювали, і жартували. Наша черга підійшла дуже швидко, і натхнена та енергійна «Веснянка» рушила на сцену. І зразу ж  ми почули гучні оплески та підбадьорливі вигуки. Але плескали не звичайні глядачі. На все горло та силу долоней нас підтримував «Черемош»! Чи могли ми тоді злажати на сцені? Ні. І не злажали!

Ввечері Львів щедро роздавав «Веснянці» подарунки. Ми милувалися дивовижним театром тіней на площі Ринок, слухали неймовірний концерт від «Піккардійської терції» та «Плачу Єремії» з Чубаєм на площі Міцкевича. Нагоцалися та наспівалися так, що ніхто вже не розумів, звідки ж узяти тії сили на завтрашній концерт. Те ж саме запитання було на обличчях артистів і під час ранкової екскурсії містом. Заспані та втомлені, веснянчата ледь допленталися до університету. Але чи то у всіх відкрилося друге дихання, чи то надихнули стіни, та вже на репетиції до колективу повернувся бойовий дух.

З чим можна порівняти виступ двох професійних колективів, які творять те, що відчувають і відчувають те, що творять? З великим спільним святом, але навіть не на сцені, а в серцях людей, що на цій сцені знаходяться. Вир стрічок, крайок, спідничок, кептариків, стукіт черевичків та переливи скрипок, історія у кожній пісні, сюжети у кожному танці. І неймовірна енергетика, що захоплює людей та закарбовується у старовинних стінах.

Ввечері після концерту відбулося те, що було назване керівником «Веснянки» Ярославою Нероденко «зміцненням дружніх стосунків». Колективи зібралися у репетиційній залі «Черемошу» та почали нарешті «обмінюватись досвідом» за найкращими українськими традиціями: із салом, огірками та «оковитою». Чим більше підносилося чарок, тим ближчим ставав  Черемош   Веснянці . То його, бач, сином нарекли, то потім сина відмінили та братом призначили. А закінчив з’ясовувати родинні стосунки колективів керівник «Черемошу» Василь Піпаш: «Ви ще їх одружіть!».

«Знайомство» продовжилось і наступного дня. Танцювали та співали  всім миром, наче так воно й було впродовж усіх п’ятдесяти років. І розставалися вже як старі друзі. Тому, коли збиралися в дорогу і «трамбувалися» у свій «Ікарус», втомлені та виснажені веснянчата сумували. Гастролі скінчилися, кілька годин, і Львів буде далеко позаду. А що залишилося нам? Втома та враження. А ще залишилися пісні, що билися у серці, текли по жилах та сльозами виривалися назовні…

Текст: Марина Крохіна (http://vkontakte.ru/note70661053_11023969)
Редактор: Галина Іванівна Шумська